 |
|
Вхід для зареєстрованих користувачів *
| |
|
* Для того, щоб зареєструватися, натисніть тут. Після реєстрації Ви отримаєте повний доступ до всіх розділів порталу.
|
7 гостей і 0 користувачів.
Ви Анонімний користувач. Для того, щоб зареєструватися, натисніть тут.
|
|
Сьогодні нових статей ще не було.
|
| |
ВІЛ у нейропсихіатрії
Розміщено 25/11/2005 від admin
| |
eServices написав "Стаття є коротким оглядом ВІЛ-інфекції з точки зору нейропсихіатрії. Огляд наголошує на важливості діагностики і лікування психічних захворювань в осіб групи ризику і тих, хто вже інфікований ВІЛ.
Джерела даних. Англомовні публікації за 1982—2002 роки, знайдені через MEDLINE.
Синтез даних. Література переглянута за принципом якісного аналізу. Особи з психічними захворюваннями мають вищий ризик зараження ВІЛ-інфекцією. У ВІЛ-інфікованих осіб супутні психічні захворювання погіршують піддатливість до лікування і його вислід. Психосоціальні ефекти ВІЛ-інфекції, такі як соціальна ізоляція і безробіття, сприяють як виникненню de novo, так і погіршенню вже наявних тривоги і афективних розладів. Депресія певажно піддається лікуванню. ВІЛ-інфекція також призводить до опортуністичних інфекцій центральної нервової системи і може сама по собі спричинити пошкодження нейронів. При захворюванні ВІЛ у пізній стадії часто спостерігають деменцію і делірій. Особливо висока поширеність ВІЛ-інфекції, а також психіатричних захворювань, серед ув’язнених, безпритульних, наркоманів і осіб, залучених до секс-індустрії. Крім того, ці особи можуть недостатньо отримувати загальнодоступні послуги охорони здоров’я. Агресивніші діагностика і лікування психіатричних захворювань в осіб групи ризику і вже ВІЛ-інфікованих зменшує людські психосоціальні і фінансові збитки, зумовлені ВІЛ-інфекцією.
Висновок. Психіатричні захворювання часто недостатньо діагностуються і недостатньо лікуються в осіб групи ризику і вже ВІЛ-інфікованих. Лікування психіатричних захворювань у таких хворих є критично важливим для зменшення поширеності ВІЛ-інфекції і витрат, пов’язаних з нею.
Вступ
У недалекому майбутньому зростання поширеності і психосоціальні збитки, пов’язані з інфікуванням вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ), переважно припадатимуть на країни, що розвиваються. Уже перевантажені системи охорони здоров’я цих країн потребуватимуть вдумливого перерозподілу обмежених ресурсів для боротьби з ВІЛ. На щастя, багато чого можна навчитися з 20 літнього досвіду боротьби з ВІЛ в інших країнах. Дані ]засвідчують, що трансмісія ВІЛ і пов’язаних з ним захворюваності і смертності потребують мультидисциплінарного підходу. Тому розпізнання і лікування психіатричних захворювань в осіб групи ризику інфікування і у вже інфікованих є центральними завданнями у боротьбі з ВІЛ.
З погляду перспективи системи охорони здоров’я, допомога повинна включати первинну профілактику, власне запобігання інфікуванню ВІЛ, вторинну профілактику або лікування інфікованих осіб без клінічних проявів захворювання і третинну профілактику, яка полягає у зведенні до мінімуму небажаних медичних і психосоціальних ефектів захворювання, інакше кажучи, — максимального збереження функцій особи.1 З погляду витрати коштів найефективнішою є досконала первинна профілактика ВІЛ, оскільки вона запобігає виникненню захворювань, пов’язаних з ВІЛ, і зумовлених цим психосоціальних втрат.
Високий ризик ВІЛ у психіатричних пацієнтів
Поширення ВІЛ-інфекції є набагато вищим серед осіб з серйозними психічними захворюваннями (СПЗ), такими як шизофренія або депресія,2-4 ніж у загальній популяції. У США, де загальна серопозитивність щодо ВІЛ становить приблизно 0,3—0,5%, вважають, що приблизно 7—8% осіб з СПЗ є носіями вірусу ВІЛ.5, 6 Поширеність захворювання драматично зростає в субпопуляціях психічно хворих. Серед безпритульних або наркоманів, які, крім того мають додаткові, є психічнiо захворюванняхворими, частота ВІЛ становить приблизно 20%.7-9 Таким чином, ВІЛ-серопозитивність у субпопуляції психічно хворих вища, ніж загалом серед населення, у 40—70 разів. Є багато пояснень цього.
По-перше, хворі на СПЗ можуть менше знати про ризик ВІЛ-інфікування і запобіжні заходи проти нього. По-друге, стани, які належать до СПЗ, супроводжуються недостатньою розсудливістю, принаймні протягом деяких фаз захворювання. Пацієнти з порушеною спроможністю передбачати наслідки можуть бути імпульсивними і схильними до поведінки високого ризику, наприклад, незахищеної сексуальної активності з численними , або мати багато статевимих партнерамиів.10 По-третє, особи з СПЗ часто є соціально нестабільними, вони стають маргіналами суспільства і, відповідно, є беззахисними перед сексуальною експлуатацією. Нарешті, хімічна залежність або зловживання наркотиками можуть призвести до поведінкової розгальмованості і, крім того, провокувати надання сексуальних послуг в обмін на наркотики. Найбільшою проблемою є внутрішньовенна (в/в) наркоманія, яка суттєво збільшує ризик ВІЛ. Справді, у США в/в введення наркотиків є причиною приблизно 1/3 нових випадків ВІЛ.11 Особливо важливо усвідомити, що рPизик ВІЛ стосується не лише дорослих.12 У США особи віком до 22 років становлять до 25% усіх нових випадків ВІЛ-інфекції, групами особливо високого ризику є молоді безпритульні aбo та особи з розладами особистості.13
Для ефективної первинної профілактики програми амбулаторної і стаціонарної психіатричної допомоги повинні передбачати, ідентифікувати і модифікувати поведінку високого ризику в таких пацієнтів.14, 15 Загальна інформація про ВІЛ повинна включатися у психоосвітні програми для всіх, і але бути пристосованою для конкретних груп ризику. Корисними можуть бути ігри з розігруванням ролей, що дає змогу пацієнтові “зробити репетицію” ситуації, у яку він, імовірно, потрапить. Для пацієнтів груп високого ризику цей ризик у динаоміці треба повторно оцінювати. Нема потреби й наголошувати, що принаймні пацієнти груп високого ризику потребують серологічного скринінгу на ВІЛ, і цей скринінг треба повторювати, якщо ця особа повторно зазнала ризику інфікування. На жаль, така тактика впроваджується не систематично. В одному ранньому дослідженні, проведеному в навчальному шпиталі Нью-Йорк Сіті, з 8% осіб, яких ургентно було госпіталізовано у психіатричну палату, 8% були ВІЛ-позитивними, проте 50% пацієнтів мали поведінку високого ризику, але їх ніколи не обстежували на ВІЛ і виписували без такого обстеження.16
Що стосується хімічної залежності, то медики повинні усвідомлювати, що повна абстиненція може не бути реальною метою для багатьох пацієнтів. Для в/в наркоманів навчання і програми обміну голок можуть зменшити ризик ВІЛ-трансмісії, навіть якщо ці зусилля не мають безпосереднього впливу на вживання наркотиків. Підтримуючі дози метадону дають змогу уникати в/в введення наркотиків і це може допомогти у процесі реабілітації при опіатній залежності. Такі широкі програми повинні бути націленими як на ВІЛ-негативних, так і на ВІЛ-серопозитивних осіб. В одному дослідженні, що включало як гомосексуалістів, так і в/в наркоманів, які знали, що вони є серопозитивними понад 2 роки, кожен третій з них не інформував про це своїх теперішніх або попередніх партнерів, незважаючи на освіченість щодо ВІЛ як хвороби.17 Можна очікувати, що пацієнти, які крім ВІЛ-інфікованості мають депресивні або психотичні розлади, будуть мало що робити для запобігання подальшій трансмісії інфекції.
Поліпшення піддатливості
Вторинна і третинна профілактика залежать чяк від наявностиі заходів, що зменшують або зводять до мінімуму захворюваністьо , так і від піддатливості пацієнта до лікування. На загал,віть у непсихіатричних пацієнтів піддатливість пацієнтів до лікування часто переоцінюють. Серед амбулаторних пацієнтів загальної практики 20—50% пацієнтів не з’являються на заплановані консультації, а майже 50% не приймають ліків згідно з призначенням.18 Піддатливість серед психіатричених пацієнтів гірша19, особливо в популяції, що має хімічну залежність i два додаткове супутні психічне захворювання.20 Хоча інтенсивна антиретровірусна терапія в багатьох пацієнтів може усунути або послабити симптоми, пов’язані з ВІЛ-інфекцією, таке лікування дороге, комплексне і може супроводжуватися неприємними побічними ефектами. Пацієнти, які мають недостатній доступ до антиретровірусної терапії або недостатню мотивацію для неї, можуть бути лише частково піддатливими, мотивуючи це тим, що хоч якась піддатливість ліпша, ніж жодної. У наркоманів піддатливість особливо малоймовірна.21, 22 На жаль, ефективність антиретровірусної терапії різко знижується при погіршенні піддатливості. У недавньому дослідженні оцінювали піддатливість до лікування інгібіторами протеази у 81 пацієнта, які отримали понад 45 000 доз протягом 2,5 року.23 Дотримання режиму лікування на більш як 95% супроводжувалася відсутністю опортуністичних інфекцій і смертності від них, а також зменшенням кількості днів, проведених у лікарні. 23 Проте була невдача вірологічного лікування відповідно у 22%, 61% і 80% тих хворих, що дотримувалися схеми лікування (мав піддатливість) на ³ 95%, 80—94,9% і Висока поширеність психіатричних захворювань серед ВІЛ-інфікованих пацієнтів
Як уже зазначалося, частота ВІЛ-серопозитивності серед осіб з серйозними психічними захворюваннями вища за середню. З іншого боку, частота психіатричних захворювань у пацієнтів, які отримують лікування з приводу ВІЛ-інфекції, вища за середню. Наприклад, в одному дослідженні 81% ВІЛ-позитивних в/в наркоманів, яких лікували азатіоприном, потребували консультації психіатра; найчастіше діагностували депресію.22 У значно більшому дослідженні, що включало майже 3000 дорослих, які зверталися за допомогою з приводу ВІЛ у США, майже в половини при скринінгу виявлено психіатричні розлади, найчастіше — депресію; у 12% відзначалася наркотична залежність за останні 12 місяців.24 За 6-місячний період 61% пацієнтів зверталися по той чи інший вид психіатричної допомоги.25 Близько 30% пацієнтів приймали психотропні засоби за призначенням лікаря, 26% відвідували спеціаліста з психічних захворювань і близько 2% потребували госпіталізації з приводу психічного захворювання.25 Соціоекономічні фактори, пов’язані з погіршеним доступом до медичної допомоги, зумовлювали меншу частоту амбулаторного лікування у психіатра, проте збільшували частоту лікування з приводу наркоманії.25 Таким чином, збільшення частоти ВІЛ-серопозитивності повинно спричинити готовність системи психіатричної допомоги до більшого навантаження.
Велика депресія у ВІЛ-інфікованій популяції
Частота виникнення великої депресії протягом життя у загальній популяції становить приблизно 20%26, проте в соматично хворих вона набагато вища26-28,. у т. ч. в пацієнтів ВІЛ-клінік.24 Справді, депресія є найчастішим психіатричним діагнозом у ВІЛ-клініках.24 Для цього може бути багато причин. Симптоми ВІЛ не лише неприємні самі по собі, вони є постійним нагадуванням про те, що захворювання прогресує. Не є несподіванкою, що наявність багатьох соматичних симптомів ВІЛ супроводжується підвищеним ризиком психіатричних захворювань.24 Мало того, ВІЛ-інфекція стала соціальним тавром, що може призводити до соціальної ізоляції і фахової дискримінації. Із прогресуванням симптомів ВІЛ зменшується присутність хворого на роботі/можливість її виконання, що може вести до звільнення. Як безробіття, так і непрацездатність у пацієнтів, які лікуються від ВІЛ, є незалежними предикторами психіатричних захврювань.24 Таким чином, ВІЛ-асоційоване захворювання може збільшувати ризик депресії та споріднених захворювань як через неприємні соматичні симптоми, так і через супровідні екзистенціальні стресори. При ВІЛ-хворобі в пізній стадії цьому можуть також сприяти субкортикальні вірусні механізми.
Отже, на працівниках психіатричної служби лежить обов’язок виявляти ВІЛ, проводити навчання пацієнтів і забезпечувати лікування при виявленому захворюванні серед свого контингенту, а працівники ВІЛ-клінік зобов’язані виявляти психічні захворювання у своїх хворих, проводити їх навчання і забезпечувати відповідне лікування при виявлених психічних розладах, особливо депресії. На жаль, багато факторів сприяють недостатній діагностиці депресії у соматично хворих.29-31 Деякі медики можуть просто не відзначати афективних симптомів. Інші можуть вважати, що сум, пригніченість, песимізм і ангедонія є природною реакцією на неприємне, прогресуюче і нині інкурабельне захворювання, аб о що відтак ці прояви не заслуговупідлягають психіатричноїій увагикласифікації. Мало того, такі симптоми соматичного захворювання, як анорексія, втомливість і втрата ваги, можуть збігатися з соматичними симптомами депресії.32
Для виправлення таких хиб медики, які працюють з хворими на ВІЛ, повинні знати про високу частоту депресії серед своїх пацієнтів і застосовувати відповідні скринінгові заходи. Дослідження, в яких порівнювали різні скринінгові заходи, що застосовуються у практиці лікарів первинної ланки, засвідчило, що доцільним був підхід, який включав широкий спектр депресивних симптомів, у т. ч. соматичні.32 В ідеалі, пацієнта, у якого при скринінгу виявлено ознаки депресії, треба скеровувати до психіатра. У разі сумнівного діагнозу спеціаліст може застосувати спеціальні шкали, в яких афективна і когнітивна симптоматикау (напр., відчуття неспроможності, втрату соціального інтересу, плаксивість) замінює щена соматичніими проявами.33
Якщо діагноз депресії вже встановлено, можна зіткнутися з проблемою боязні побічних ефектів антидепресантів і взаємодії між препаратами в соматично хворих, які вже отримують комплексну фармакотерапію. Мало того, лікарі можуть сумніватись, чи загальноприйнятий підхід до лікування депресії із застосуванням антидепресантів і/або психотерапії ефективний у популяції хворих на ВІЛ. Остання проблема стоїть особливо гостро, якщо психіатрична служба конкурує з іншими спеціальностями при розподілі обмежених ресурсів.
Загалом депресивні симптоми у ВІЛ-хворих піддаються загальноприйнятому лікуванню. У найбільшому дослідженні з цієї проблеми 101-го ВІЛ-позитивного пацієнта було рандомізовано для 16-тижневого лікування згідно з одним з таких підходів: 1) когнітивно-біхевіоральна психотерапія; 2) підтримуюча психотерапія; 3) підтримуюча психотерапія + іміпрамін; 4) інтерперсональна психотерапія.34 У хворих, що отримували підтримуючу психотерапію + іміпрамін або інтерперсональну психотерапію, відзначали суттєво вираженіше поліпшення, ніж у пацієнтів двох інших груп.34 Однак, як і при первинній депресії, не у всіх пацієнтів з першої спроби антидепресивного лікування досягається ефект. У ВІЛ-пацієнтів, які приймали один препарат, ефективність сягала 60—70%, тоді як послідовні спроби лікування різними препаратами давали змогу поліпшити частоту успіху до 80%.35 Оскільки жоден окремий препарат або клас засобів не має переваг над іншими, найліпшою стратегією є вибір антидепресанта на підставі профілю його побічних ефектів; метою є як зведення до мінімуму побічних ефектів, так і терапевтична експлуатація якогось із них. Наприклад, у пацієнтів, які скаржаться на пронос, переваги можуть мати трициклічні антидепресанти, що мають закріплюючу дію. При вибірковому застосуванні антидепресантів можна також вплинути на безсоння і втрату ваги.
ВІЛ-позитивна популяція є “твердим горішком” для лікування депресії. Особи, які продовжують вживати наркотики, мають підвищений ризик як депресії,36 так і а крім того у них погіршується результат антидепресивного лікування і зростає ризик небажаних взаємодій між препаратами. Дози антидепресантів треба коригувати залежно від того, які ще препарати i хімічнi чинники приймає пацієнт. Пацієнти з розгорнутою ВІЛ-хворобою, яка прогресує, можуть потребувати зменшення дози препарату для уникнення взаємодії ліків і токсичності. Антиретровірусна терапія сама по собі спричинює депресивну симптоматику як побічний ефект, у деяких антиретровірусних препаратів його частота сягає 20%. Лікарі первинної ланки повинні враховувати, що антидепресанти діють порівняно повільно і до досягнення повного лікувального ефекту може минути 6—8 тижнів. Натомість побічні ефекти розвиваються майже відразу. На щастя, багато побічних ефектів зменшуються через кілька тижнів, тому інформування про це і підтримка пацієнта можуть допомогти зберегти піддатливість.
Лікарі первинної ланки можуть запитати, чи лікування депресії у ВІЛ-популяції має якусь довготривалу користь. Треба відзначити, що нелікована депресія у ВІЛ-популяції супроводжується підвищеною смертністю.37 У дослідженні, яке охоплювало понад 2, 800 ВІЛ-інфікованих осіб, наявність депресії і тривоги супроводжувалася погіршенням якості життя.36 Як уже зазаначено, неліковані психічні захворювання супроводжуються погіршенням загальної піддатливості до лікування ВІЛ.23 Загальний висновок такий: оскільки депресія виникає часто у ВІЛ-інфікованих пацієнтів, а депресивні симптоми, як правило, піддаються загальноприйнятому лікуванню, то необхідно вживати агресивних заходів для її скринінгу і лікування.
Як й інші хронічні соматичні захворювання, ВІЛ-інфекція супроводжується підвищеним ризиком суїциду. Ризик зростає із більшою важкістю симптоматики ВІЛ, при вживанні наркотиків, депресії і соціальній ізоляції. Загалом, ВІЛ-інфекція збільшує ризик суїциду в 6 разів, тоді як, наприклад, системний червоний вовчак і хронічні захворювання нирок збільшують його, відповідно, у 4 і 14 разів.38
ВІЛ і центральна нервова система
ВІЛ може уражати центральну нервову систему (ЦНС) як безпосередньо, так і непрямим шляхом. Імуносупресія може призводити до опортуністичних інфекцій ЦНС, наприклад, криптококозу або токсоплазмозу. У хворих також підвищений ризик злоякісних новотворів ЦНС, а при розгорнутому захворюванні може розвинутися вторинне ушкодження ЦНС внаслідок взаємодії між ліками, дегідратації тощо. Вірус імунодефіциту людини є також нейротропним і проникає в ЦНС на ранніх етапах інфекційного процесу. Термін ВІЛ-асоційована деменція (АВД) застосовується до низки станів, важкість яких коливається від легкої когнітивно-моторної дезорієнтації до деменційного комплексу при синдромі набутого імунодефіциту (КДС) (КДС). Дослідження, проведені в період до впровадження антиретровірусної терапії, засвідчили, що СНІД-асоційована деменція остаточно розвивається у 20% хворих на СНІД.39, а після прогресування інфекції до СНІДу річна її частота становить 7%.39 Після впровадження антиретровірусної терапії частота деменції могла зрости,40 можливо, через погану проникність у ЦНС багатьох ранніх антиретровірусних препаратів.
КДС є підкірковою деменцією, що, як звичайно, виникає поступово, без вогнищевих когнітивних і моторних симптомів. Розрізняють стадії від 0 до 4.41 На стадії 0 пацієнт може скаржитися на ментальну сповільненість (загальмованість), утруднення концентрації, порушення пам’яті і складність завершувати завдання. Пацієнти можуть також бути апатичними і соціально відкинутими. Хоча можуть бути наявними незграбність, нестійка хода і примітивні рефлекси, традиційне обстеження Mini-Menthal-Status42, як звичайно, не виявляє змін.43 На цій підставі розроблено шкалу ВІЛ-деменції, яку застосовують для скринінгу й оцінки прогресування деменції.44 На стадії 4 КДС відзначають парапарези, нетримання сечі та калу і важкі когнітивні порушення.
До впровадження антиретровірусних препаратів з доброю проникністю у ЦНС, запобігти прогресуванню АВД було неможливо. Нині є обґрунтовані дані, що раціональне застосування антиретровірусних препаратів може сповільнити, а в деяких випадках навіть забезпечити зворотний розвиток когнітивних порушень.45 Постійну апатію, психомоторну ретардацію і хронічну втому можна зменшити за допомогою психостимуляторів, зокрема метилфенідату або пемоліну.46, 47 Так само треба адекватно лікувати депресію, проте клініцисти повинні бути готовими, що з прогресуванням АВД антихолінергічні побічні ефекти трициклічних антидепресантів можуть сприяти когнітивним порушенням і схильності до делірію. З огляду на це перевагу слід віддавати іншим класам антидепресантів.
При виникненні соматичних ускладнень ВІЛ у пацієнтів збільшується ризик розвитку делірію. Частота делірію у госпіталізованих хворих на СНІД може сягати 40%.48 Генез його, як звичайно, багатофакторний, найліпшим підходом є лікування причини, яка лежить в основі делірію. Якщо показані антипсихотичні препарати і доцільним є парентеральний шлях введення , то часто застосовують галоперидол, за умови, що доцільним є парентеральний шлях введення. Якщо пацієнт може приймати препарати per os, то доцільно призначати атипові антипсихотики, які менше впливають на екстрапірамідну систему. Бензодіазепіни можуть погіршувати делірій у хворих на СНІД.49
Є повідомлення, що ВІЛ-інфекція може спричиняти афективні або психотичні синдроми,50 але наявність і частоту таких станів не з’ясовано. Враховуючи високу частоту ВІЛ-інфекції у хворих з важкими психічними захворюваннями, лікар повинен бути готовим зустріти пацієнта, у якого починаються явища АВД, а тоді наростає важкість уже наявного психічного захворювання. Лікувальним підходом є терапія психічного захворювання і додатково, якщо можливо, призначення антиретровірусних препаратів. Певна дилема виникає у тому випадку, якщо у ВІЛ-хворого з психозом розвивається екстрапірамідна симптоматика, або стандартні антипсихотики не маютьє бажаного ефекту при застосуванні більшості антипсихотиків. У таких пацієнтів може бути ефект від застосування клозапіну.51 Проте клозапін, як і антиретровірусні препарати, може зменшувати кількість гранулоцитів. Вважають, що клозапін-індукований агранулоцитоз має імунологічний генез, тоді як антиретровірусні препарати пригнічують гранулоцитопоез через свою токсичність. Хоча теоретично в такому разі не повинно було би бути синергізму, і є приклади застосування клозапіну разом з антиретровірусними препаратами, проте ризик агранулоцитозу при такій комбінації клозапіну і антиретровірусних препаратів не з’ясовано.
Який же найліпший діагностичний підхід з огляду на численні впливи ВІЛ-інфекції на ЦНС? В ідеалі, в тих пацієнтів, яких включають у програми лікування ВІЛ, треба оцінювати вихідний нейропсихологічний статус, щоб можна було надалі простежити його зміни. Якщо виникають суттєві нейропсихіатричні зміни, показані нейродіагностичні процедури (комп’ютерна томографія головного мозку, люмбарна пункція, нейропсихологічне тестування).
Розробники програм лікування ВІЛ повинні враховувати, що з прогресуванням АВД у пацієнта може зменшуватися спроможність дотримуватися комплексної програми лікування. Ідеальна програма повинна відповідати стратегії (попередньо наповнені коробки ліків на тиждень, відвідування вдома тощо), яка б забезпечувала високий ступінь піддатливості незалежно від стадії АВД. Оскільки в іншому випадку в пацієнтів з АВД може виникнути вадливе коло: неспроможність підтримувати піддатливість зумовлює прискорення прогресування АВД, а це, своєю чергою, ще більше погіршує піддатливість.
Механізм нейротропного ефекту ВІЛ є комплексним.52 Лише невелика кількість нейронів інфікована, порівняно з тією їх кількістю, яка гине. ВІЛ проникає в мозок з у моноцитахів, які походять з крові. Ці моноцити диференціюються в інфіковані макрофаги, з яких вивільнюються токсичні продукти, такі як цитокіни. Ці речовини спричинюють подібний викид з інших клітин, що призводить до пошкодження і загибелі астроцитів і олігодендроцитів. Оскільки ці клітини забезпечують життєдіяльність нейронів, то такий каскад в кінцевому результаті є нейротоксичним.
Висновки
Трансмісія, психологічні наслідки ВІЛ і заходи боротьби з ним повинні стати об’єктом мультидисциплінарного підходу. Зусилля для зменшення розповсюдження ВІЛ і зумовленої ним захворюваності стануть успішнішими, якщо враховуватимуть відношення між ВІЛ i нейропсихіатричними захворюваннямиичні наслідки ВІЛ. ВІЛ є більш розповсюдженим серед осіб з важкими психічними захворюваннями, а психічні захворювання трапляються з більшою частотою серед осіб, які лікуються з приводу ВІЛ-інфекції. Працівники психіатричної допомоги повинні проводити скринінг і також лікувати або скеровувати на лікування ВІЛ-інфікованих осіб з психічними захворюваннями. Депресія — найчастіше психічне захворювання у ВІЛ-інфікованих пацієнтів, добре лікується. Система охорони здоров’я повинна передбачати потреби осіб, в яких прогресує АВД, і коригувати відповідні програми для забезпечення піддатливості і догляду за особами з когнітивними порушеннями.
Усі лікарі повинні знати комплексну взаємодію між психосоціальним факторами і ВІЛ. Такі групи населення, як вBнутрішньовенні наркомани, безпритульні, ув’язнені, залучені до секс-індустрії, мають підвищений ризик як психічних захворювань, так і ВІЛ-інфекції. Особи з цих груп часто не можуть або не хочуть користуватися послугами загальноприйнятої системи охорони здоров’я і часто вважаються несхильними до співпраці, невдячними і, загалом, небажаними пацієнтами. Проте якщо не докладати постійних зусиль для лікування таких пацієнтів, вони стають плідним субстратом для розвитку і трансмісії резистентних до лікування ВІЛ і туберкульозу.
Якщо ресурси обмежені, система охорони здоров’я може надавати менше уваги лікуванню таких синдрмптомів, як депресія і тривога, якщо основне ВІЛ-асоційоване захворювання прогресує і врешті-решт є фатальним. Проте є незаперечні дані, що розпізнання і лікування психічних захворювань серед груп ризику і вже ВІЛ-інфікованих поліпшує піддатливість пацієнта і вислід лікування, що у віддаленій перспективі заощаджує глобальні витрати на охорону здоров’я. Просто кажучи, як з гуманітарних міркувань, так і з погляду суспільної охорони здоров’я потрібно, щоб психіатрична допомога була інтегрована у програми запобігання ВІЛ і його лікування.
Література:
1. The U.S. Preventative Services Task Forces' Guide to Clinical Preventive Services. 2nd. 1996.
2. Cournos F, Guido JR, Coomaraswamy S, Meyer-Bahlburg H, Sugden R, Horwath E: Sexual activity and risk of HIV infection among patients with schizophrenia. Am J Psychiatry 1994;151:228-232.
3. Kalichman SC, Kelly JA, Johnson JR, Bulto M: Factors associated with risk for HIV infection among chronic mentally ill adults. Am J Psychiatry 1994;151:221-227.
4. Sitzman BT, Burch EAJ, Bartlett LS, Urrutia G: Rates of sexually transmitted diseases among patients in a psychiatric emergency service. Psychiatr Serv. 1995;46:136-140.
5. Carey MP, Carey KB, Weinhardt LS, Gordon CM: Behavioral risk for HIV infection among adults with a severe and persistent mental illness: patterns and psychological antecedents. Community.Ment.Health J 1997;33:133-142.
6. McKinnon K, Cournos F, Herman R: HIV among people with chronic mental illness. Psychiatr Q. 2002;73:17-31.
7. Susser E, Valencia E, Berkman A, et al: Human immunodeficiency virus sexual risk reduction in homeless men with mental illness. Arch Gen Psychiatry 1998;55:266-272.
8. Silberstein C, Galanter M, Marmor M, Lifshutz H, Krasinski K, Franco H: HIV-1 among inner city dually diagnosed inpatients. Am J Drug Alcohol Abuse 1994;20:101-113.
9. Krakow DS, Galanter M, Dermatis H, Westreich LM: HIV risk factors in dually diagnosed patients. Am J Addict. 1998;7:74-80.
10. McKinnon K, Cournos F, Sugden R, Guido JR, Herman R: The relative contributions of psychiatric symptoms and AIDS knowledge to HIV risk behaviors among people with severe mental illness. J Clin Psychiatry 1996;57:506-513.
11. Kelly JA, Murphy DA, Bahr GR, et al: AIDS/HIV risk behavior among the chronic mentally ill. Am J Psychiatry 1992;149:886-889.
12. Smith MD: HIV risk in adolescents with severe mental illness: literature review. J Adolesc.Health 2001;29:320-329.
13. Stricof RL, Kennedy JT, Nattell TC, Weisfuse IB, Novick LF: HIV seroprevalence in a facility for runaway and homeless adolescents. Am J Public Health 1991;81 Suppl:50-53.
14. Kelly JA, McAuliffe TL, Sikkema KJ, et al: Reduction in risk behavior among adults with severe mental illness who learned to advocate for HIV prevention. Psychiatr Serv. 1997;48:1283-1288.
15. Weinhardt LS, Carey MP, Carey KB: HIV risk reduction for the seriously mentally ill: pilot investigation and call for research. J Behav.Ther.Exp.Psychiatry 1997;28:87-95.
16. Sacks M, Dermatis H, Looser-Ott S, Burton W, Perry S: Undetected HIV infection among acutely ill psychiatric inpatients. Am J Psychiatry 1992;149:544-545.
17. Perry SW, Card CA, Moffatt MJ, Ashman T, Fishman B, Jacobsberg LB: Self-disclosure of HIV infection to sexual partners after repeated counseling. AIDS Educ.Prev. 1994;6:403-411.
18. Berg JS, Dischler J, Wagner DJ, Raia JJ, Palmer-Shevlin N: Medication compliance: a healthcare problem. Ann.Pharmacother 1993;27:S1-24.
19. Adams SGJ, Howe JT: Predicting medication compliance in a psychotic population. J Nerv.Ment.Dis. 1993;181:558-560.
20. Wolpe PR, Gorton G, Serota R, Sanford B: Predicting compliance of dual diagnosis inpatients with aftercare treatment. Hosp.Community.Psychiatry 1993;44:45-49.
21. Samet JH, Libman H, Steger KA, et al: Compliance with zidovudine therapy in patients infected with human immunodeficiency virus, type 1: a cross-sectional study in a municipal hospital clinic. Am J Med 1992;92:495-502.
22. Ferrando SJ, Wall TL, Batki SL, Sorensen JL: Psychiatric morbidity, illicit drug use and adherence to zidovudine (AZT) among injection drug users with HIV disease. Am J Drug Alcohol Abuse 1996;22:475-487.
23. Paterson DL, Swindells S, Mohr J, et al: Adherence to protease inhibitor therapy and outcomes in patients with HIV infection. Ann.Intern.Med 2000;133:21-30.
24. Bing EG, Burnam MA, Longshore D, et al: Psychiatric disorders and drug use among human immunodeficiency virus-infected adults in the United States. Arch Gen Psychiatry 2001;58:721-728.
25. Burnam MA, Bing EG, Morton SC, et al: Use of mental health and substance abuse treatment services among adults with HIV in the United States. Arch Gen Psychiatry 2001;58:729-736.
26. Blazer DG, Kessler RC, McGonagle KA, Swartz MS: The prevalence and distribution of major depression in a national community sample: the National Comorbidity Survey. Am J Psychiatry 1994;151:979-986.
27. Kessler RC, Nelson CB, McGonagle KA, Liu J, Swartz M, Blazer DG: Comorbidity of DSM-III-R major depressive disorder in the general population: results from the US National Comorbidity Survey. Br J Psychiatry Suppl 1996;17-30.
28. Regier DA, Boyd JH, Burke JDJ, et al: One-month prevalence of mental disorders in the United States. Based on five Epidemiologic Catchment Area sites. Arch Gen Psychiatry 1988;45:977-986.
29. House A: Mood disorders in the physically ill--problems of definition and measurement. J Psychosom.Res 1988;32:345-353.
30. Cameron OG: Guidelines for diagnosis and treatment of depression in patients with medical illness. J Clin Psychiatry 1990;51 Suppl:49-54.
31. Rush AJ: Problems associated with the diagnosis of depression. J Clin Psychiatry 1990;51 Suppl:15-22.
32. Cockram A, Judd FK, Mijch A, Norman T: The evaluation of depression in inpatients with HIV disease. Aust.N.Z.J Psychiatry 1999;33:344-352.
33. Cavanaugh S, Clark DC, Gibbons RD: Diagnosing depression in the hospitalized medically ill. Psychosomatics. 1983;24:809-815.
34. Markowitz JC, Kocsis JH, Fishman B, et al: Treatment of depressive symptoms in human immunodeficiency virus-positive patients. Arch Gen Psychiatry 1998;55:452-457.
35. Angelino AF, Treisman GJ: Management of psychiatric disorders in patients infected with human immunodeficiency virus. Clin Infect.Dis. 2001;33:847-856.
36. Sherbourne CD, Hays RD, Fleishman JA, et al: Impact of psychiatric conditions on health-related quality of life in persons with HIV infection. Am J Psychiatry 2000;157:248-254.
37. Ickovics JR, Hamburger ME, Vlahov D, et al: Mortality, CD4 cell count decline, and depressive symptoms among HIV-seropositive women: longitudinal analysis from the HIV Epidemiology Research Study. JAMA 2001;285:1466-1474.
38. Harris EC, Barraclough B: Suicide as an outcome for mental disorders. A meta-analysis. Br J Psychiatry 1997;170:205-228.
39. Bacellar H, Munoz A, Miller EN, et al: Temporal trends in the incidence of HIV-1-related neurologic diseases: Multicenter AIDS Cohort Study, 1985-1992. Neurology 1994;44:1892-1900.
40. Dore GJ, Correll PK, Li Y, Kaldor JM, Cooper DA, Brew BJ: Changes to AIDS dementia complex in the era of highly active antiretroviral therapy. AIDS 1999;13:1249-1253.
41. Price RW, Brew BJ: The AIDS dementia complex. J Infect.Dis. 1988;158:1079-1083.
42. Folstein MF, Folstein SE, McHugh PR: "Mini-mental state". A practical method for grading the cognitive state of patients for the clinician. J Psychiatr Res 1975;12:189-198.
43. Brew BJ: AIDS dementia complex. Neurol.Clin 1999;17:861-881.
44. Power C, Selnes OA, Grim JA, McArthur JC: HIV Dementia Scale: a rapid screening test. J Acquir.Immune.Defic.Syndr.Hum.Retrovirol. 1995;8:273-278. (scale available at http://www.iapac.org/clinmgt/mh/demscale.html)
45. Sidtis JJ, Gatsonis C, Price RW, et al: Zidovudine treatment of the AIDS dementia complex: results of a placebo-controlled trial. AIDS Clinical Trials Group. Ann.Neurol. 1993;33:343-349.
46. Breitbart W, Rosenfeld B, Kaim M, Funesti-Esch J: A randomized, double-blind, placebo-controlled trial of psychostimulants for the treatment of fatigue in ambulatory patients with human immunodeficiency virus disease. Arch Intern.Med 2001;161:411-420.
47. Ferrando SJ, Wapenyi K: Psychopharmacological treatment of patients with HIV and AIDS. Psychiatr Q. 2002;73:33-49.
48. Goldenberg D, Boyle B: Psychiatry and HIV: Part 2. AIDS Read. 2000;10:201-204.
49. Breitbart W, Marotta R, Platt MM, et al: A double-blind trial of haloperidol, chlorpromazine, and lorazepam in the treatment of delirium in hospitalized AIDS patients. Am J Psychiatry 1996;153:231-237.
50. Ellen SR, Judd FK, Mijch AM, Cockram A: Secondary mania in patients with HIV infection. Aust.N.Z.J Psychiatry 1999;33:353-360.
51. Lera G, Zirulnik J: Pilot study with clozapine in patients with HIV-associated psychosis and drug-induced parkinsonism. Mov.Disord. 1999;14:128-131.
52. Lawrence DM, Major EO: HIV-1 and the brain: connections between HIV-1-associated dementia, neuropathology and neuroimmunology. Microbes.Infect. 2002;4:301-308.
Louis Stokes Cleveland Veterans Affairs Medical Center
Case Western Reserve University, Cleveland, OH, USA
*Автор: G. E. Jaskiw, M.D., GMH (B) Louis Stokes Cleveland VAMC, 10000 Brecksville Road, Brecksville, OH 44141, USA. Phone no: (440) 526-3030 X 6846; FAX.: (440) 717-2838
Примітка: Автор: Юрій EІ. Яськів, M.D."
|
| |
Середній рейтинг: 4
Відповідей: 1
|
|
|
Вибачте, але коментарів до цієї публікації немає. |
|
|
|
